З ІСТОРІЇ БУКОВИНСЬКОГО ПИВОВАРІННЯ

А до цього буковинці віддавали перевагу горілці та вину. Перегодом пивоварні стали відкривати при гуральнях у поміщицьких господарствах в Чернівцях, Жучці, Петрівцях, Іспасі, Рогізні, Виженці, Боянах. У 1851 р. 70 робітників працювали на 25 підприємствах з виготовлення пива. Щоправда, їхній графік роботи був дещо спрощений: кілька місяців на рік. Відповідно й обсяг виробництва напою був невеликим. У Садигурській броварні, наприклад, у 1793 р. виготовили 1160 діжок пива, у 1801 р. — 1560. Щоб задовольнити зростаючий попит на хмільний напій, його довозили зі Львова, Освенцима, Пльзеня та інших міст. Так зване кукурудзяне пиво виготовляли для простолюдинів. Процес пивоваріння був майже таким, як і у наші дні. Із солоду готували пивний хліб (бапір), що потім кришили, опускали в діжку, заливали водою й квасили. Отриману масу проціджували й приправляли. У рецептурі використовували дикий хміль.

Броварні у поміщицьких маєтках часто здавали в оренду. Поступово пивоваріння у селах Буковини занепало (в основному через обмеженість збуту) і сконцентрувалося в містах та містечках. Якщо у 1860 р. в краї працювало 20 броварень, то в 1912 р. їх було 7. У 1871 р. в Чернівцях створили пивний консорціум і побудували добре обладнаний паровий пивзавод, який того ж року згорів та відновив свої потужності лише у 1877 році. Ця броварня працювала за технологією відкритого парового пивоваріння, використовуючи унікальні методи охолодження й не менш унікальний вид дріжджів. Невдовзі підприємство перетворилося на одного з найпотужніших виробників пива Австро-Угорської імперії. Бувало, що пиво перевозили на величезні відстані, але й після далекої мандрівки воно не втрачало свого смаку, що тоді було дивиною. Бо єдиною запорукою збереження пива була його висока якість. На той час це потужне підприємство пивоварної галузі котувалося на рівні пивзаводів Австрії й Німеччини. Для нього щороку поставляли до 1100 ц ячменю з Румунії, Бессарабії тощо, а також до 200 ц хмелю — з Чехії. Виробництво високоякісного пива становило понад 44 тис. гл на рік. Пиво насправді варили добре. Для нього брали чудову воду з місцевих артезіанських свердловин, якісний хміль та солод з ячменю найвищого ґатунку, і технологія виробництва була для тих часів досконалою. Пиво чернівецьких броварів швидко стало улюбленим напоєм не тільки на буковинських теренах, воно набуло популярності у Румунії, Галичині, Семигороді та ін.

Незважаючи на скорочення кількості броварень, обсяг пивної продукції зростав: у 1851 р., наприклад, було вироблено 6 тис. гл пива міцністю 10-14 і більше градусів, а в 1908-1912 рр. — вже 148 тис. гл (причому у 1912 р. — 193, 5 тис. гл). Левову його частку виробляли три чернівецькі броварні, на базі яких у 1884 р. постало «Перше Буковинське акціонерне товариство пивоварів». До 40 тис. гл хмільного напою виробляли пивоварні Південної Буковини (Серет, Сучава, Радівці тощо). Розширення виробництва пива в нашому краї гальмувала система контингентування, спрямована на те, щоб цей напій виготовляли лише для місцевого споживання й не чинили конкуренції західним його продуцентам. Тож з метою захисту й збереження галузі у 1911 р. виробники пива Буковини й Галичини об’єдналися у галицько-буковинський пивний картель, монополізувавши, таким чином, виробництво та збут пива у краї. Ну а тодішні любителі пива добре знали: щоб краще відчути смак пива, перший ковток має бути більшим…

Отака-от історія буковинського пивоваріння до Першої світової війни…

На завершення пропонуємо кілька пивних цікавинок із ХVIIIXIX століть:

— полоскання рота й уживання всередину теплого пива використовували для лікування зубного болю;

— пиво пропонували для виведення камінчиків із нирок та для лікування виснаження — як фізичного, так і духовного;

— пивом розтирали стомлені ноги після далекої подорожі;

— як маски й натирання пиво використовували для омолодження шкіри.

До речі, наші предки вважали, що пиво підвищує чоловічу потенцію. У ньому містяться речовини, в яких всі ми маємо потребу: вода, цукориди, білки, біоенергетичні елементи. А вміст алкоголю в пиві доволі низький. Сучасні ж ескулапи з’ясували, що така концентрація має антистресовий вплив, посилює кровообіг, знижує ризик серцевих захворювань. Крім того, у хмільному напої містяться кальцій і магній. Саме ці мінерали перешкоджають утворенню каміння не тільки в нирках, а й в жовчному міхурі.

Інна САВИК

САД І ПАРК

…А починалася його історія в далекому 1850 році, коли Чернівецький магістрат ухвалив рішення про вилучення із природного лісового масиву, що прилягав до міста, частини лісу й створення на цій ділянці Народного саду. Постановили — зробили. Таким чином, було створено чудовий куточок для відпочинку не одного покоління чернівчан. Звичайні бук і дуб тут сусідили з кленом американським, туєю східною, тюльпановим деревом та ін. рослинами, яких додатково висадили 55 тис. Найціннішим був плакучий бук. За проектом крайового інженера А.Маріна проклали головну й кілька поперечних алей, встановили лавочки для відпочинку та гасові ліхтарі. Одночасно збудували купальню у стилі класицизму. Її фронтон прикрашав барельєф «Діана в купелі» роботи скульптора Легерлутца. Вода до купальні надходила зі струмка, що протікав через сад. На південно-західному розі Народного саду за проектом А.Мікулича, А.Борковського та М.Савиця звели «стрілецький дім». Згодом навпроти купальні з’явився «Швейцарський будиночок» — літній ресторанчик, який зберігся донині. Біля входу до парку вже згодом, у 1877 р., встановили пам’ятник (роботи Бранека) почесному громадянинові міста, першому ректорові Чернівецького університету — К.Томащуку.

У центрі саду розташовувався дитячий майданчик, на якому взимку влаштовували ковзанку. Велосипедисти мали окремі алеї. І постійно лунала музика…

1901-1908 рр. Народний сад. реконструювали. Взагалі його утримання потребувало чималих коштів: треба було захистити сад від фіакрів і підвід, висадити живопліт, прорідити дерева, гасові ліхтарі замінити на електричні…

Спливає час, змінюючи покоління, а парк, де природа й людина гармонійно поєднали свої зусилля, і досі залишається улюбленим місцем відпочинку чернівчан.

Інна САВИК

ПЕРШИЙ ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ БУРГОМІСТР — НАЩАДОК ВІРМЕНСЬКОГО КУПЦЯ

Дід його — вірменський купець із Городенки — осів у Чернівцях близько 1785 року, купив маєток Боссанче Сучавського повіту, успадкував дворянство. Там же, у Боссанче, й народився Якоб. Закінчив народну школу в Сучаві та Чернівецький ліцей. Згодом одружився з донькою відомого землевласника Антонією фон Мікулі, успішно вів господарство у власному маєтку с.Веренчанка, що на Заставнівщині. Любив землю, добре знався на сільському господарстві, що не раз допомагало йому з часом на високій посаді. Спокійний хід сільських справ перервало обрання Якоба у 1863 році до громадського комітету, наступного року — до громадської ради, а 13 жовтня 1864 р. він обійняв посаду міського голови.

Дипломатичність бургомістра доходила до смішного

У той час керівники установ і закладів зазвичай мали квартири там, де працювали. Директор гімназії, наприклад, жив у приміщенні гімназії, начальник тюрми — у тюрмі, ну а бургомістр з родиною оселилися на третьому поверсі ратуші. Відповідно у будь-який час його можна було застати на робочому місці. А працював Якоб фон Петрович справді дуже багато.

Виховання та освіта, ймовірно, визначили основні риси його характеру — порядність і доброта. Він знаходив спільну мову з усіма. Іноді дипломатичність бургомістра доходила до смішного. Наприклад, розмовляє з купцями про міські проблеми: «Хто підтримає місто, як не купці? Кому ми зобов’язані наповненням міської скарбниці? Купцям». Тут з’являються домовласники. «А домовласники? — переключається міський голова. — Помилуйте, вони нас тільки й рятують!» До речі, щодо міської скарбниці. Кожній копійці знав голова й ціну, й місце. За Якоба фон Петровича у Чернівцях побудували залізничний вокзал (1865-1866), відкривши залізничне сполучення Львів-Чернівці-Ясси (1 вересня 1866 р.), розширили й поліпшили вуличну мережу міста, під його керівництвом була організована міська пожежна охорона, реорганізований магістрат, таємна та моральна поліція. Якоб фон Петрович звернув увагу й на те, що розтранжирюються міські землі й змусив самооселенців викупати їх у міста. При цьому намагався, щоб діяльність органів чернівецького самоврядування була, як зараз кажуть, прозорою. Оскільки платники податків бачили, як на їхніх очах змінюється місто, то мало у кого виникали претензії до бургомістра. А щоб самому якусь користь від посади мати, про це навіть не йшлося! Якоб фон Петрович швидше втратив від свого становища, ніж отримав. У владному кабінеті він часто згадував п’янкий запах свіжоскошеної трави — через брак вільного часу не часто бував у Веренчанці.

Вірменська церква

Чернівці з маленького провінційного містечка перетворювалися на важливий торговельний і промисловий центр. Невпинно зростало населення різних віросповідань, у тому числі й вірменської громади, яка на той час не мала у Чернівцях свого храму. У 1865 р. для його спорудження створили комітет, до якого разом з іншими відомими членами вірменської громади увійшов і Якоб фон Петрович. Через брак коштів будівництво було завершено лише у 1875 р. 9 жовтня того самого року диво-церкву св. Петра і Павла освятили. На жаль, перший чернівецький бургомістр до цієї знаменної події не дожив…

Чернівчани називали його «батьком міста»

Посаду голови Якоб фон Петрович обіймав один термінвід другого відмовився. Минули страшні для міста 1864-1865 рр. голоду через неврожай. Тоді він цілком присвятив себе полегшенню долі міської бідноти, організувавши заходи зі збору коштів, продуктів харчування. Добігав кінця 1866 рік, забравши життя багатьох чернівчан під час епідемії тифу й холери. Чим міг, він зарадив…

Свого бургомістра чернівчани любили за доброту й справедливість, нагородивши титулом «батько міста» (вперше це словосполучення з’явилося саме в ті часи). А від цісаря за видатні заслуги перед державою Якоб фон Петрович отримав орден Залізної Корони ІІІ ступеня. На громадській раді, присвяченій виборам бургомістра, мудро сказав: «Мій наступник нехай лише так само продовжує мною пройдений шлях у досягненні наміченої мети…» Після виборів 9 грудня 1866 року бургомістром став Антон Кохановський фон Ставчан…

Похований перший бургомістр самоврядних Чернівців на Руському цвинтарі. На його надмогильному пам’ятнику напис румунською та німецькою мовами: «Якоб Ріттер фон Петрович, великий землевласник, перший автономний бургомістр. 25 липня 1815 — 1 листопада 1869».

Вдячні чернівчани назвали його іменем одну з вулиць міста поблизу вірменської церкви (тепер вул. Ломоносова). Наприкінці ХІХ ст. на Рудольф-пляц (тепер пл. Філармонії) збиралися встановити пам’ятник першому бургомістру самоврядних Чернівців, але настала Перша світова війна…

Інна САВИК

ТАМ ДІЙСТВОМ ПРАВИВ ВОЛАНД

Робочий посвітив ліхтариком й зазирнув у невеличкий отвір в стіні.

— Тут щось є…

— Що? – гукнув до нього згори бригадир ремонтників, які працювали у приміщенні колишньої кафедральної церкви Святого Духу в Чернівцях. За кілька тижнів до славнозвісного листопадового свята революції тут мала відкритися виставка товарів народного споживання та картинна галерея. Поспішали. Роботами безпосередньо керував 2-й секретар обкому Іван Слінченко, неодмінний член усіх можливих комісій. (За вірусоподібну активність математики, певно, прозвали б його „многочленом”).У своїх рішеннях був до запаморочення обережним.

— Зателефонуй й повідом кого треба… – наказав бригадир робочому.

Подивився на годинник. Недоречно. Шістнадцять тридцять дев’ять. Кінець робочого дня. Невже хтось приїде? Треба відпустити хлопців, вони й так забагато бачили.

Сутеніло.

Повернувся до бригади: „Хлопці, додому. Миколо, зустрічай керівництво…”

Повагавшись з хвилину, дістав ліхтарик і став повільно, майже навпомацки просуватися дугоподібним широким коридором, заваленим будівельним сміттям, до загадкового отвору в стіні цокольного приміщення храму (подумав: це східна частина колишнього вівтаря). Посередині, мов пекельне провалля, глибочіла нещодавно вирита для теплотраси траншея. Він прислухався… Тихо… Згадав сон — знову снився собор у його колишній красі, святі лики… Але партія сказала: „Треба!..” Зашпортався, ледь не впав. Траншея закінчилася сходами, що вперлися у темну глуху стіну. На ній була плита з написом німецькою, українською та румунською мовами. Посвітив – рожевий граніт ожив: „Весни… року 1873 похований на цім місці …квітня у 23 день Митрополит Буковини і Далмації Євген Гакман”. Промінчик ліхтаря сковзнув вниз убік й освітив пробитий у стіні отвір. Присів – зазирнув усередину. Просторе приміщення усипальниці Митрополита нагадувало погріб. Війнуло холодом та сирістю. Кам’яні сходи зникали у чорній глибині. Світло ліхтаря ледь досягло чогось темного.

— Напевно, труна, — подумав бригадир. — Краще було б не чіпати…

Раптом почув за спиною кроки. То був Микола.

— Там прийшли…

— Хто? – бригадир задумливо подивився на робочого.

— Та їх багато.

— Так, іду… – підвівся на ноги, обтрусивши пил.

„Їх” справді було багато: розмальована жінка із санепідемстанції, майор міліції, представники міськради в дорогих костюмах… І, звичайно, Слінченко.

Бригадир замореною ходою підійшов до товариства:

— Знайдено поховання Митрополита Гакмана, який помер 1873 року. У стіні проробили невеликий отвір, через який можна побачити труну. Я відпустив хлопців… Не гоже їм це бачити…

— Пішли подивимося! – запропонував 2-й секретар обкому.

— Замаститеся.

— Тоді витягайте труну нагору!

— Неможливо: труна не пролізе у отвір стіни. Та й нема кому.

Над собором нависла гнітюча пауза.

— Я викликаю Ведерникова. Він все зробить. А ви можете бути вільні, — різко сказав Слінченко.

Розмова по телефону з Ведерниковим була недовгою.

— Зараз будуть, — задоволено промовив 2-й секретар, повернувшись до товариства.

За півгодини під’їхав автофургон директора цвинтаря Ведерникова (містом ширилися чутки, що він колись служив в органах). До собору безшумно, мов привид, сковзнув світловолосий, надто блідий чоловічок у недорогому костюмі лазурового кольору, з широкою краваткою, подібною до шкурки, що скинула ящірка. Разом із ним приїхали четверо хлопців-гробарів.

Ведерникова ввели у курс справи.

— Тогда начньом, — коротко сказав директор цвинтаря і наказав двом гробарям розширити отвір у стіні.

Озброївшись молотками, хлопці розбили стіну і проникли всередину облицьованої камінням усипальниці. З допомогою ломів намагалися підняти кришку домовини. На диво, це не вдавалося. Лише випадково хтось повернув чавунний хрест, що стояв над плитою, — і її було відсунуто. Тоді побачили ще одну кришку з оцинкованої бляхи з віконечком над головою небіжчика. Верхню передали нагору. Шановне товариство у дорогих костюмах уважно її роздивлялося біля дверей, ближче до світла: з чорного металу, по кутках — бронзові ангели, посередині — хрест з тонкої латуні, обвитий паперовим вінком. Саму домовину хлопці Ведерникова вчотирьох ледь зсунули з місця. Нарешті, доклавши чималих зусиль, підняли нагору й її: вона тріснула з двох боків, віконечко розбилося. Зняли другу кришку домовини й побачили нетлінні мощі Євгена Гакмана: вразив чорний колір обличчя й майже не пошкоджені часом біло-золотисті митрополичі одежі. Всі мовчки дивилися на Митрополита… Раптом нафарбована дама із санепідемстанції торкнулася пальцем обличчя покійного:

— Нічєво такова, просто мумія. Закапать – і всьо.

„Закапать”, — промайнуло в думках присутніх.

Ведерников вже не чекав наказу: він знав, що робити у таких випадках. Його хлопці повантажили труну з останками Митрополита в автофургон.

— Захороніть возлє забора, штоб і насипі нікакой нє било, — віддав останні розпорядження гробарям.

Фургон від’їхав.

Поважне товариство повільно розходилося, обговорюючи незвичайну знахідку.

Бригадир, про якого давно забули, замореною ходою вийшов надвір. Погода була хмарна: холодний вітер, вже погибельний для жовтого листя, зривав його з гілок і кружляв над містом, роняючи на мокрі тротуари. Минав 1976 рік…

Уламки меморіальної плити Митрополита згодом вивезли із собору разом з будівельним сміттям…

PS. Досі ніхто не знає, де „закапалі” труну з останками Митрополита Євгена Гакмана. З різних причин вже померли учасники цього сатанинського дійства, унісши з собою в могили страшну таємницю.

Інна САВИК