ПЕРШИЙ ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ БУРГОМІСТР — НАЩАДОК ВІРМЕНСЬКОГО КУПЦЯ

Дід його — вірменський купець із Городенки — осів у Чернівцях близько 1785 року, купив маєток Боссанче Сучавського повіту, успадкував дворянство. Там же, у Боссанче, й народився Якоб. Закінчив народну школу в Сучаві та Чернівецький ліцей. Згодом одружився з донькою відомого землевласника Антонією фон Мікулі, успішно вів господарство у власному маєтку с.Веренчанка, що на Заставнівщині. Любив землю, добре знався на сільському господарстві, що не раз допомагало йому з часом на високій посаді. Спокійний хід сільських справ перервало обрання Якоба у 1863 році до громадського комітету, наступного року — до громадської ради, а 13 жовтня 1864 р. він обійняв посаду міського голови.

Дипломатичність бургомістра доходила до смішного

У той час керівники установ і закладів зазвичай мали квартири там, де працювали. Директор гімназії, наприклад, жив у приміщенні гімназії, начальник тюрми — у тюрмі, ну а бургомістр з родиною оселилися на третьому поверсі ратуші. Відповідно у будь-який час його можна було застати на робочому місці. А працював Якоб фон Петрович справді дуже багато.

Виховання та освіта, ймовірно, визначили основні риси його характеру — порядність і доброта. Він знаходив спільну мову з усіма. Іноді дипломатичність бургомістра доходила до смішного. Наприклад, розмовляє з купцями про міські проблеми: «Хто підтримає місто, як не купці? Кому ми зобов’язані наповненням міської скарбниці? Купцям». Тут з’являються домовласники. «А домовласники? — переключається міський голова. — Помилуйте, вони нас тільки й рятують!» До речі, щодо міської скарбниці. Кожній копійці знав голова й ціну, й місце. За Якоба фон Петровича у Чернівцях побудували залізничний вокзал (1865-1866), відкривши залізничне сполучення Львів-Чернівці-Ясси (1 вересня 1866 р.), розширили й поліпшили вуличну мережу міста, під його керівництвом була організована міська пожежна охорона, реорганізований магістрат, таємна та моральна поліція. Якоб фон Петрович звернув увагу й на те, що розтранжирюються міські землі й змусив самооселенців викупати їх у міста. При цьому намагався, щоб діяльність органів чернівецького самоврядування була, як зараз кажуть, прозорою. Оскільки платники податків бачили, як на їхніх очах змінюється місто, то мало у кого виникали претензії до бургомістра. А щоб самому якусь користь від посади мати, про це навіть не йшлося! Якоб фон Петрович швидше втратив від свого становища, ніж отримав. У владному кабінеті він часто згадував п’янкий запах свіжоскошеної трави — через брак вільного часу не часто бував у Веренчанці.

Вірменська церква

Чернівці з маленького провінційного містечка перетворювалися на важливий торговельний і промисловий центр. Невпинно зростало населення різних віросповідань, у тому числі й вірменської громади, яка на той час не мала у Чернівцях свого храму. У 1865 р. для його спорудження створили комітет, до якого разом з іншими відомими членами вірменської громади увійшов і Якоб фон Петрович. Через брак коштів будівництво було завершено лише у 1875 р. 9 жовтня того самого року диво-церкву св. Петра і Павла освятили. На жаль, перший чернівецький бургомістр до цієї знаменної події не дожив…

Чернівчани називали його «батьком міста»

Посаду голови Якоб фон Петрович обіймав один термінвід другого відмовився. Минули страшні для міста 1864-1865 рр. голоду через неврожай. Тоді він цілком присвятив себе полегшенню долі міської бідноти, організувавши заходи зі збору коштів, продуктів харчування. Добігав кінця 1866 рік, забравши життя багатьох чернівчан під час епідемії тифу й холери. Чим міг, він зарадив…

Свого бургомістра чернівчани любили за доброту й справедливість, нагородивши титулом «батько міста» (вперше це словосполучення з’явилося саме в ті часи). А від цісаря за видатні заслуги перед державою Якоб фон Петрович отримав орден Залізної Корони ІІІ ступеня. На громадській раді, присвяченій виборам бургомістра, мудро сказав: «Мій наступник нехай лише так само продовжує мною пройдений шлях у досягненні наміченої мети…» Після виборів 9 грудня 1866 року бургомістром став Антон Кохановський фон Ставчан…

Похований перший бургомістр самоврядних Чернівців на Руському цвинтарі. На його надмогильному пам’ятнику напис румунською та німецькою мовами: «Якоб Ріттер фон Петрович, великий землевласник, перший автономний бургомістр. 25 липня 1815 — 1 листопада 1869».

Вдячні чернівчани назвали його іменем одну з вулиць міста поблизу вірменської церкви (тепер вул. Ломоносова). Наприкінці ХІХ ст. на Рудольф-пляц (тепер пл. Філармонії) збиралися встановити пам’ятник першому бургомістру самоврядних Чернівців, але настала Перша світова війна…

Інна САВИК

ТРИ ДРУЖИНИ МИХАЙЛА БУЛГАКОВА (Ч.2)

МОСКВА

Тася опинилася в Москві – без грошей, без речей (валізу вкрали), без надії на зустріч з чоловіком. Через якийсь час туди приїхав і Михайло, якому не вдалося емігрувати. Починався новий період їхнього життя. Найскладніший. Точилася жорстка боротьба за виживання, за шматок хліба та житло. 9 лютого 1922 року Булгаков записує в щоденнику: „Йде найчорніший період мого життя. Ми з дружиною голодуємо. Довелося взяти у дядька трохи борошна, олії та картоплі… Оббігав усю Москву – нема місця. Валянки розсипалися”. Бувало, що по 3 дні зовсім нічого не їли. Продавати вже було нічого. Тася просто лежала — у неї було гостре недокрів’я.

Михайло влаштувався до редакції газети „Гудок”. Тася залишалася вдома, готувала на маленькій залізній пічці (він вважав, що дружина нічим не повинна займатися – лише бути при чоловікові). Згодом з’явилася квартира, відродилася домашня бібліотека – Пушкін, Лермонтов, Толстой, Чехов, улюблений Гоголь тощо. Булгаков увійшов до московських літературних кіл. Одного разу він прийшов додому з пляшкою шампанського: „Розстанемося?” Ці слова ніби впали з небес і розбилися як кришталева ваза. Чим могла заперечити Тася? „Я ж лише прала, готувала, продавала речі на ринку. Він всюди ходив, а я вдома сиділа”. Вони розлучилися в квітні 1924 р. Михайло сказав: „Знаєш, мені зручно – казати, що я неодружений. А ти не хвилюйся – все залишається як було. Розлучимось формально”. – „Значить, я знову Лаппа?” – запитала Тася. „Так, а я Булгаков”. Вони продовжували жити на Великій Садовій. У листопаді Михайло переїхав від Тасі. Вона весь час лежала, з нею діялося щось дивне — здавалося, що у неї розрослося чоло й уходить кудись далеко-далеко. Було тяжко на душі.

Тетяна Миколаївна залишилася не просто сама, а без професії й навіть без профспілкової книжки. Незабаром опинилася у скруті – навіть за епізодичної підтримки Булгакова.

Згодом Тетяна Лаппа вийшла заміж вдруге за давнього знайомого Давида Кісельгофа, взяла його прізвище й уїхала з ним з Москви – назавжди.

ЛЮБОВ БЄЛОЗЕРСЬКА

На відміну від Тетяни, Любов Бєлозерська, нове кохання Булгакова, жваво цікавилася літературою. Вони й зустрілися на зборах „смєновєховцев”. Чудова співрозмовниця призналася, що давно звернула увагу на незвично свіжу мову, майстерність діалогу й легкий безпосередній гумор Булгакова. 30 квітня 1925 року Булгаков реєструє шлюб з Л.Є.Бєлозерською. Жили весело. Любочка була жвавою, неординарною; друзі її любили.

На початку 1930-х років настає важкий період у житті Булгакова. Недомагання, крайня перевтома. А головне – невизначеність становища як драматурга. Жодна з його п’єс не йшла. Жодного рядка не з’явилося друком. За кордон, про який він так мріяв („письменник повинен бачити світ”, інакше йому прищеплюється психологія ув’язненого), не випускали. І сімейне життя розповзалося.

Любов Євгенівна захоплювалася їздою верхи, потім автомобілями, в помешканні товклися непотрібні люди. Телефон висів над письмовим столом Булгакова, і дружина весь час весело спілкувалася з подругами. Одного разу він сказав їй: „Любо, так неможливо, адже я працюю!” І вона відповіла безтурботно: „Нічого, ти не Достоєвський!” Він зблід. Ніколи не міг вибачити цього Любі. Життя у будинку на Пироговській і справді йшло під знаком слів: „Ти не Достоєвський!” Не відомо, чи високо Люба цінила талант чоловіка, у всякому разі, його життя не було в центрі її уваги. Те, що не так давно було миле й добре, стало раптово немилим і обридливим. Задуматися було над чим.

Любов Євгенівна спокійно і навіть дружньо зустріла звістку, що Булгаков вирішив одружитися з Оленою Сергіївною Шиловською (Люба й Олена дружили). Вона знала про їхні стосунки, а в той час була зайнята своєю романтичною історією. Люба лише сказала: „Але я буду жити з вами”. На що Олена Сергіївна відповіла: „Ну, звичайно, Любочко!” Однак потім, за спогадами Олени Сергіївни, Любов Євгенівна стала наговорювати на Булгакова. І тоді вирішили купити Любі однокімнатну холостяцьку квартирку – там же, через стіну. 3 жовтня 1932 року був розірваний шлюб Булгакова з Любов’ю Євгенівною, а 4-го зареєстрований шлюб з Оленою Сергіївною.

МУЗО, МУЗО МОЯ…

28 лютого 1929 року, на масляну, в одному з московських домів Булгакови познайомилися з Оленою Сергіївною Шиловською, дружиною видатного військового начальника Є.А.Шиловського. Вона стала відвідувати Булгакових, подружилася з Любою. Скоро у неї з Булгаковим зав’язався таємний роман. 28 листопада на машинописному примірнику „Мертвих душ” Булгаков писав: „Знавцеві Гоголя Лені Сергіївні! Моєму другові в пам’ять тих днів, коли „жахливі люди” мучилися над цим примірником!” З цього напису очевидно, наскільки близькою була Олена Сергіївна Шиловська до його літературної праці, помітна її роль ще в одному написі на паризькому виданні роману – 5 лютого 1931 р.: „Музо, музо моя, о лукава Талія!”(рядки з куплетів Мольєра в першому акті п’єси).

У лютому 1931 року чоловік Олени Сергіївни розкрив стосунки дружини з Булгаковим. Шиловський оголосив, що дітей не віддасть. Олена Сергіївна дала слово не шукати з Булгаковим зустрічей, не підходити до телефону. Близько року закохані не бачилися й не розмовляли по телефону. Булгаков важко переживав незворотну втрату. Вперше після 15 місяців розлуки вони зустрілися в ресторані „Метрополь”, на людях, за посередництва Ф.М. Михальського, давнього друга Олени Сергіївни. Обом стало зрозуміло, як і раніше, вони люблять одне одного.

Олена Сергіївна поїхала з дітьми в Лебедянь. Вона довго думала і нарешті написала чоловікові листа: „Відпусти мене!” Прийшла відповідь. Шиловський писав: „Я ставився до тебе як до дитини, був неправий…” Він відпускав її. В іншому листі Шиловського була приписка для Булгакова: „Михайло Афанасовичу, те, що я роблю, я роблю не для вас, а для Олени Сергіївни”. Булгаков, прочитавши, зблід. Все наступне життя це ляпасом горіло на його обличчі. На вимогу Шиловського, Булгаков прийшов для останньої розмови. Олені Сергіївні заборонили бути там. Під час розмови Шиловський, не стримавшись, вихопив пістолет. Булгаков тихо сказав: „Ви ж не будете стріляти в беззбройного? Дуель – будь ласка!”

Старший син Олени Сергіївни десятирічний Євген залишився з батьком, молодшого п’ятирічного Сергія Олена Сергіївна забрала з собою на Пироговську. Михайло Афанасович дуже полюбив Сергійка. Багато часу проводив з дитиною, виховував у ньму сміливість, винахідливість…

Закінчувався 1932 рік. Поруч була кохана; у МХАТі йшли репетиції п’єси „Мольєр”, у яких Булгаков брав участь. Можна було сподіватися на краще. Навесні наступного року Булгаков офіційно передовірив ведення всіх своїх видавничих справ Олені Сергіївні. Це було в його житті вперше й дуже йому подобалося. Крім того, Олена Сергіївна від 1 вересня, у річницю зустрічі з Булгаковим після розлуки, починає записи у щоденнику – про це попросив Михайло Афанасович. Олена Сергіївна стала фіксувати у своєму щоденнику поточні літературні заняття, творчі плани чоловіка, його ділові зустрічі, іноді – короткий зміст розмов, ставлення письменника до деяких суспільних, літературних і театральних подій – скупо й стримано. Восени 1939 року Булгаков став швидко втрачати зір, боявся ходити один. Діагноз лікарів був невтішний: гіпертонічний нефросклероз(хвороба, від якої на 48-му році помер його батько). Коли вони ще вирішили одружитися, Булгаков сказав їй: „Я буду помирати тяжко. Ти обіцяєш, що не віддаш мене до лікарні?” Вона пообіцяла. Любила його так сильно, що це не схоже було на звичайне поняття кохання між подружжям. „Я його ні віддам, — казала, — я його вирву для життя”.

Михайло Булгаков помер 10 березня 1940 р. за двадцять хвилин до п’ятої (того ж дня 1937 року в Парижі помер його близький друг Є.І. Замятін). Після сильних мук, які він терпів останнім часом. „Коли він вже помер, — розповідала Олена Сергіївна, — очі його раптом широко розплющилися – і світло, світло лилося з них. Він дивився прямо й вгору перед собою і бачив, щось бачив, я впевнена…”

Інна САВИК

ТРИ ДРУЖИНИ МИХАЙЛА БУЛГАКОВА (Ч.1)

ПЕРШЕ КОХАННЯ

До Києва приїхала саратовська гімназистка Тетяна Лаппа, донька тамтешнього податкового інспектора. Зупинилася Тася у своїх родичів – бабусі та тітки С.М. Давидович. Софія Миколаївна товаришувала з Варварою Михайлівною Булгаковою, матір’ю Михайла. „Цей хлопчик покаже тобі Київ”, — сказали старші. Дружба Тасі та Михайла почалася з прогулянок Києвом. Через багато років Тетяна Миколаївна згадувала той далекий і щасливий час: „Гуляли майже самі; були в Києво-Печерській лаврі. Потім листувалися. Я повинна була приїхати на Різдво, але батьки чомусь не пустили… А в цей час Михайлів друг Саша Гдешинський надіслав телеграму: „Телеграфуйте обманом приїзд Миша стріляється”. Батько склав телеграму і відіслав у листі до сестри: „Передай телеграму своїй приятельці Варі”…Приїхала я до Києва лише у 1911 році…”

Михайло з Тасею майже не розлучалися: ходили в театр, „Фауста” слухали, певно, разів з десять… Мати Михайла викликала дівчину до себе: „Не одружуйтеся, йому ще рано”. Проте вони все-таки повінчалися у квітні 1913 року. Вінчав їх у церкві Миколи Доброго на Подолі священик Олександр Глаголєв, близький друг родини Булгакових.

Фати у нареченої не було, вінчальної сукні теж – кудись поділися всі гроші, що прислав їй батько. (Тетяна Миколаївна розповідала, що гроші були витрачені на лікарське втручання – мати Михайла, напевно, здогадувалася, наскільки далеко зайшли стосунки Тасі та Михайла). Із Саратова на вінчання приїхала мама нареченої і жахнулася. У Тасі була полотняна спідниця в складки, довелося купити їй блузку…

ВИПРОБУВАННЯ

Навесні 1916р. Михайло складав прискорені випускні іспити і, не очікуючи отримання диплома, добровольцем Червоного Хреста виїхав на Північно-Західний фронт – у Кам’янець-Подільський військовий госпіталь. Слідом за чоловіком вирушила Тетяна Миколаївна – сестра милосердя. У червні, під час Брусиловського прориву російських військ, фронт просунувся далеко на захід, і Михайло Булгаков разом з госпіталем опинився на початку червня у Чернівцях. „В Чернівцях у шпиталі я працювала сестрою, тримала ноги, які Миша ампутував. – згадувала Тетяна Миколаївна. — Перший раз стало недобре, потім нічого… Він був там хірургом, весь час робив ампутації… Дуже втомлювався після шпиталю, приходив – лягав, читав. У боях він не брав участі”.

Несподівано Михайла викликали до Москви і за новим призначенням направили до Смоленської губернії – у глухе село Нікольське. Саме там Михайло важко захворів. Відсмоктуючи через трубку дифтерійні плівки з горла хворої дитини, Булгаков випадково інфікувався й змушений був ввести собі протидифтерійну сироватку, від чого почалася сверблячка, з’явився сип, набрякло обличчя. Від болю він не міг спати й попросив увести йому морфій. На другий і третій день те саме. Повторення ін’єкцій протягом кількох днів призвело до ефекту, який він, медик, не передбачив через тяжкий фізичний стан: виникло звикання. Хвороба розвивалася. Тася цілими днями ревіла. Вона знову завагітніла; чоловік сказав: „Якщо хочеш – народжуй, тоді залишишся в земстві”. Він не забороняв – але й не хотів дітей. Крім того, боявся, що дитина народиться хворою.

ОМРІЯНИЙ КИЇВ

Нарешті, віддавши два роки каторжній праці, 26-річний лікар та його дружина, опинилися в Києві, не здогадуючись, наскільки серйозніші труднощі за ті, які вони пережили, очікують їх попереду.

Йшов березень 1918 року. Стан Булгакова був важким – після невдалих спроб вилікуватися. Його муки спостерігала у всіх деталях лише дружина. „Коли ми приїхали – він пластом лежав… І все просив, вмовляв: ”Ти мене до лікарні не віддавай!” Став пити опій прямо з пляшечки. Тася хотіла піти від нього, але пожаліла. Він посилав її до аптеки за новими порціями – вона завзято стала відмовляти йому в морфії; повертаючись, казала, що не дали. Страх розголосу, жах перед безпросвітним майбутнім, зрозумілим йому, як лікарю, — все це допомагало на якийсь час, але потім він втрачав самовладання. Одного разу, розповідала Тетяна Миколаївна, кинув у неї гарячий примус, іншого разу – цілився з браунінга. Його молодші брати вбігли та вибили у нього з рук браунінг, не розуміючи, в чому річ. Звичайно, Булгаков не вистрелив би, просто погрожував…Він мучився. Тася жаліла його. Саме їй він мав завдячити одужанням. Тася стала обманювати чоловіка, упорскувати дистильовану воду замість морфію; терпіла його докори, приступи депресії. Поступово сталося майже неможливе — цілковите відвикання. Як лікар, він, безумовно, добре розумів, що те, що сталося, майже чудо.

Стосунки Михайла з Тасею ускладнилися. Тетяна Миколаївна розповідала, як на Великдень, у 1918 або 1919 році, чоловік її „запізнився до заутрені. Тинявся десь і прийшов вже до Варвари Михайлівни” (у матері, яка жила зі своїм другим чоловіком окремо – напроти Андріївської церкви, — збиралися діти одразу після заутрені). „І він сказав: — Ну, мене за тебе Бог покарає. – Він часто потім це повторював”.

Згодом був Кавказ, де Михайло захворів на тиф. Він втрачав свідомість, терпів неймовірний біль. Потім часто дорікав Тасі: „Ти – слабка жінка, не могла мене вивезти!” (в еміграцію – авт.). Одужав. Жили в основному на Тасин золотий ланцюжок – відрубували по шматочках й продавали. Продали й обручки, які замовляли в свій час у найкращій ювелірній майстерні Києва — у Маршака. На внутрішньому боці обручок були написи: на її — „Михайло Булгаков”, дата весілля, а на його: „Тетяна Булгакова”. Відтоді Булгаков назавжди залишає медицину.

Інна Савик

Роздуми на тему новели «Голуб» Патріка Зюскінда. Частина 2 (Спроба наративного аналізу)

Цікаво у тексті новели відбувається м’який перехід з точки зору оповідача на точку зору персонажа (зміщення) — ці дві суб’єктні перспективи взаємодіють одна з одною (пряма й непряма мова), що дає можливість оповідачу м’яко іронізувати над персонажем. Яскравий приклад інтерференції (різнонаправлений рух) систем точок зору оповідача і персонажа — у епізоді уподібнення охоронника до сфінкса:

«Словно сфинкс — как находил Джонатан (в одной из своих книг он однажды читал о сфинксах) — охранник стоит словно сфинкс. Он воздействует не своим действием, а просто своим физическим присутствием. Им, и только им, он противостоит потенциальному грабителю. «Ты должен пройти мимо меня, — говорит сфинкс осквернителю могил, — я не могу остановить тебя, но пройти ты должен мимо меня; и если ты все-таки решишься, то падет на тебя месть богов и других умерших предков фараона!» Так же и охранник: «Ты должен пройти мимо меня, я не могу тебя остановить, но если ты решишься на это, то ты должен меня застрелить, и на тебя падет месть суда в виде приговора за убийство!»

Тут дискурс оповідача передає зміст свідомості головного героя: у оповіді домінує його просторово-часова оцінююча і психологічна точки зору. Таким чином, оповідач здійснює інтроспекцію у свідомості персонажа, переходячи на його позицію (непрямий спосіб ведення оповіді). Однак присутність у оповіді всезнаючого іронічного оповідача, близького до автора, очевидна. Вона проявляється у: 1) «включенні», що вказує на джерело знання героєм легенди про сфінкса; 2) позиція автора проглядається і в недоречному (з точки зору автора) порівнянні охоронця і сфінкса, яке (з точки зору головного героя) підкреслює значущість його соціального становища. Пафос героя проявляється в емотивній фразеології, що насичує дискурс оповідача і в силу непорівнюваності об’єктів, які зіставляються, видає авторську іронію:

«И все-таки они были одинаковы, как считал Джонатан, ибо сила обоих покоилась не на оружии, она была символической. И лишь осознав эту символическую силу, которая была источником его гордости и самоуважения, которая давала ему силу и терпение, которая ему больше была нужна, чем внимание, оружие или бронированное стекло, вот уже целых тридцать лет стоял Джонатан Ноэль на мраморных ступенях перед банком и охранял, без страха, без сомнений, без малейшего чувства неудовлетворенности и без недовольного выражения на лице, вплоть до сегодняшнего дня».

Основний конфлікт новели поглиблюється й розв’язується і на рівні «звукової» лексики:

«Джонатан услышал этот звук снова, однозначно, короткий, сухой хлопок крьшьями, и тут его охватила паника»;

«раздался отвратительный звук, громкое «трр!», и он ощутил, как по коже левого бедра струится легкий сквознячок, что свидетельствовало о свободном доступе наружного воздуха»;

«он услышал щелчок не сознанием, не говоря уже о том, чтобы понять, что это раскат грома, хуже: в секунду пробуждения этот щелчок проник во все его члены ничем не прикрытым ужасом…».

«Звук-жах» контрастує-зіштовхується у кульмінаційному епізоді з «мертвою тишею», в якому Ноель переживає-відпускає травматичний дитячий спогад. У фіналі новели «тиша» і «звук» гармонійно зливаються, підсилюючи одне одного, передаючи «торжество природного моменту» розв’язки — повернення Ноеля в мансарду іншим:

«Подала голос парочка черных дроздов, их пение отражалось от фасадов домов и еще более подчеркивало тишину, в которую был окутан город… Джонатан пересек Рю де Севр и свернул на Рю дю Бак, чтобы попасть домой. Каждый шаг отдавал шлепком его мокрых подошв по мокрому асфальту. Идешь, славно босиком, подумал он, имея в виду скорее звук, чем ощущение скользкой влажности в обуви и носках».

Деталь очі-погляд-зір (очі як розділення між зовнішнім і внутрішнім світом) не менш важлива для автора — через неї він передає зміни-трансформації свідомості Ноеля:

«С каждым взмахом ресниц взгляд срывался со стертого ребра и перескакивал на какой-то другой предмет… И ему нигде не удавалось прочно зацепиться, найти себе новую точку привязки, которая удерживала бы его и помогала бы сориентироваться. Все имело расплывчатые очертания. Не на чем было уверенно сосредоточить свой взгляд. Все будто мерцало». — внутрішнє-зовнішня дезорієнтація. У такому стані Ноель пропускає (просто не бачить-не чує) лімузін мосьє Редельса. Це критична точка, з якої починається самознищення-самокатування Ноелем себе («ты не только слеп, ты глух, ты опустившийся и старый человек, ты не годишься больше в охранники… И на пару секунд прикрыл глаза. Так ему было стыдно». Далі після розмови з мадам Топель Джонатан «внезапно перестал видеть себя, это означало, что он не видел больше себя частью мира, что окружал его. Ему показалось на какую-то пару секунд, что стоит он далеко-далеко в стороне, и рассматривает этот мир славно через повернутый другой стороной бинокль». Ймовірно, у цей момент Ноель стверджується в ідеї знищити свій зовнішній образ. Цей стан «небачення себе» далі поглиблюється: «его запруженная внутри ненависть к самому себе перешла через край, просочилась из него, потекла во все темнеющие и наливающиеся злостью выступающие под козырьком фуражки глаза и вылилась самой обыкновенной ненавистью на окружающий мир… его глазами реальная картина мира вообще больше не воспринималась, а словно стало все наоборот и глаза стали служить лишь как ворота наружу, чтобы оплевывать мир внутренними искаженными картинами». Поступово злість переходить у відчай-крах і Джонатану здається, що «глаза эти вовсе не его, а что будто бы сидит он сам за этими своими глазами и выглядывает из них, словно из мертвого округлого окна; да, ему казалось, что все это тело вокруг него больше совсем не его, а будто бы он, Джонатан, — или то, что от него осталось, — всего лишь крошечный сморщенный гномик, находящийся в гигантском зданий чужого тела, беспомощный карлик, заточенный внутри слишком большой и слишком сложной человеческой машины, над которой он больше не может властвовать и которой он больше не может управлять по собственной воле, но которая управляешься сама собой или какими-то другими силами, если это вообще возможно». «Ноель-гномик», що заховався у велику ляльку під назвою тіло, знову злився з тілом воєдино під час багатогодинного ходіння містом: «Регулярное преставление ног при одновременном ритмичном размахивании руками, увеличение частоты дыхания, легкое учащение пульса, необходимая для определения направления и выдерживания равновесия деятельность глаз и ушей, ощущение обдувающего кожу воздуха — все это явления, которые совершенно неотразимым образом собирают воедино плоть и дух, начищают до блеска и высвобождают душу, даже если она все еще так искалечена и испорчена». Грозова ніч руйнує розділення «між всередині і зовні», виводячи з підсвідомості назовні глибоко захований страх — страх бути покинутим: «после ужасной вечности, он все-таки что-то увидел, точнее — крошечный слабый отблеск справа вверху, совсем чуть-чуть света. И он уставился туда и прочно держался глазами за маленькое, квадратной формы пятнышко света, отверстие, раздел между внутри и снаружи, своего рада окно в комнате…». І останній фрагмент новели: «Ступив в коридор, он сразу же, одним взглядом выхватил две вещи: закрытое окно и половая тряпка, развешенная для просушки над сливной раковиной рядом с общим туалетом». Так поступово повертається очима Ноель у світ людей.

Опис зовнішності Джонатана Ноеля у новелі відсутній. Про нього відомо лише те, що йому за п’ятдесят. Так автор акцентує на внутрішньому світі героя, його переживаннях-трансформації. І саме через цей «змінений стан свідомості» Ноеля читач сприймає інших персонажів новели: причому Ноель, який поступово-починає усвідомлювати: хто я? чого я хочу? що я можу? у цьому житті-світі, вже не шаблонне сприймає іншого — він помічає в людині деталі, на які в «летаргічному минулому» ніколи не звернув би уваги (два світи -внутрішній-зовнішній — контрастують і на рівні портретних характеристик мадам Рокар і мадам Топель). Сприйняття Ноелем консьєржки до історії з голубом — зовнішнє (вона як усі із зовнішнього світу — без індивідуальності): «На протяжении десяти лет — а столько служила она в этом доме — он не сказал ей ни слова больше, чем «добрый день, мадам» и «добрый вечер, мадам» и еще «спасибо, мадам», когда она отдавала ему почту… Она была как все консьержки: неопределенного возраста, где-то между сорока и шестьюдесятью; переваливающаяся, как у всех консьержек, походка, полноватая фигура, бледно-землистый цвет лица и запах гнили».

«Змінений стан свідомості» Ноеля вперше змушує зазирнути у вічі консьєржки, емпатійно відчути її: «Они стояли приблизительно в полуметре друг от друга. Ее бледно-серое лицо так близко он видел впервые. Кожа толстых щек показалась ему тонкой, словно старый обветшалый шелк, а в ее глазах, карих глазах, не было, если вглядеться вблизи, и следа колючей проницательности, они содержали в себе что-то мягкое, почти по-девичьи застенчивое».

Однак Джонатан не вірить своїм відчуттям (трансформація свідомості щойно розпочалася) — поки що для нього більш звичний образ колючо-проникливої консьєржки, вкоренілий протягом багатьох років. Швея Мадам Топель при всій своїй зовнішній важкуватості-непривабливості викликає у Ноеля довіру (процес трансформації свідомості триває: Ноель поступово починає довіряти іншому). Разом із тим довіра, яку викликає мадам Топель у Джонатана (неодноразово згадується в цьому фрагменті), контрастує з описом її зовнішності:

Мадам Топель «носила огромные очки с толстой перламутровой оправой и сильно выпуклыми стеклами, которые увеличивали ее глаза до гигантских размеров, а глазные впадины становились похожими на глубокие темные пруды. Волосы ее били каштановыми и ровно спадали до самих плеч, ее губы были подведены серебристо-фиолетовым цветом. Ей могло быть под пятьдесят, а может — и далеко за пятьдесят, у нее был аллюр тех дам, которые могут предсказывать судьбу по стеклянному шару или картам, аллюр тех довольно измученных дам, для которых, собственно говоря, и само обозначение «дама» больше уже не очень подходит, но к которым все-таки сразу же испытываешь доверие. И пальцы ее — пальцами она подняла очки на носу немного повыше, чтобы удобнее было смотреть Джонатану в глаза — и пальцы ее, короткие, славно сосиски, и все-таки — невзирая на большой объем ручной работы — ухоженные, с покрытым серебристо-фиолетовым лаком ногтями, светились внушающей доверие полуэлегантностью». Она «наклонилась вперед, чтобы посмотреть ее (дыру). При этом ее прямые каштановые волосы разделились от лопаток до затылка и обнажили короткую, белую, жирную шею; одновременно от нее дохнуло запахом, таким тяжелым, пудренным и дурманящим…».

Портретної характеристики бродяги, як і Джонатана, у новелі нема — відомо, що він приблизно є ровесником Ноеля. Тема бродяги цікава тим, що він — «інфернальний виворіт» Ноеля, який весь час співвідносить-порівнює свій спосіб життя з його і сприймає бродягу-ровесника через зовнішню оболонку — спочатку заздрить «аурі свободи» бродяги, потім не помічає його, далі уявляє себе на його місці у кризовий момент:

«Джонатан рассматривал его: как это возможно, — спрашивал он себя, — что этот человек, которому уже за пятьдесят, вообще еще живет?.. он с прекрасным аппетитом ел и пил, спал сном праведника и производил в своих латаных штанах — которые уже давно, конечно, были не те штаны, которые он спустил тогда на Рю Дюпен, а относительно приличные, почти модные, лишь там и сям зашитые вельветовые штаны — и своем пиджаке из хлопчатобумажной ткани впечатление более чем благополучной личности, которая живет в наилучшем согласии с собой и окружающим миром и наслаждается жизнью…»

Ноель і бродяга — два полюси «футлярності життя». А яка кількість народу скупчилася посередині! Уже згадана консьєржка мадам Рокар, яка «если не ввозит или вывозит мусорные баки, убирает лестницу или бистро делает свои покупки, то сидит в неоновом свете в своей маленькой комнатке в проходе между двором и улицей, смотрит телевизор, шьет, утюжит, готовит или наливается дешевым красным вином и вермутом, точно так же, как поступала бы любая другая консьержка». Швея мадам Топель працює по 10 годин на день, без перерви: «у нее был аллюр… тех довольно измученных дам, для которых, собственно говоря, и само обозначение «дама» больше уже не очень подходит…».

Пейзаж так само, як і кожний елемент новели, несе важливе художнє навантаження — відбиває внутрішні зміни, що стаються у свідомості Джонатана Ноеля. З’являється лише наприкінці твору, спочатку «констатуючи» внутрішній конфлікт героя і підводячи його до кульмінаційної сцени грози (грози у свідомості), гармонійно зливається із внутрішнім світом-відчуттям у фінальній сцені. У нічному місті Ноель сприймає себе ще окремо від світу — він ніби сам по собі, відділений від міста, від людей. Безкінечний Всесвіт і маленький чоловічок існують поруч прірва збільшується між самотнім перехожим і людьми, які кудись поспішають:

«Грядущая ночь угадывалась только по нежной золотистой окраске света и по фиолетовому обрамлению теней. Транспортный поток на Рю де Вожирар ослабел и стал почти что спорадическим. Масса людей схлынула. Те немногие группки, которые виднелись на выходах из парка и углах улиц, быстро таяли и исчезали в виде одиноких прохожих во множестве переулков вокруг «Одеона» и вокруг церкви Сен-Сюльпис. Люди шли на вечеринку, направлялись в ресторан, спешили домой. Воздух был мягкий, улавливался слабый запах цветов. Все затихло. Париж ужинал».

Розрядка-катарсис у свідомості героя під час грози остаточно перетворює Ноеля-механізм на Ноеля-людину, всередині якого прокидається дитина з її відкритістю і жадібною цікавістю до навколишнього світу:

«Там, на улице он окунулся в прохладный серо-голубой утренний свет. Дождь уже прекратился. Но продолжало капать с крыш, и одинокие капли срывались с козырьков, на тротуарах стояли лужи. Нигде ни души, не видно было ни единой машины. Дома стояли притихшие в своей скромности, почти трогательной невинности. Казалось, что дождь смыл с них и спесь, и кичливый лоск, и всю исходившую от них угрозу. По витрине продовольственного отдела универмага «Бон Марше» прошмыгнула кошка и исчезла под убранные овощные полки. Справа на Скуар Букико потрескивали от влаги деревья. Подала голос парочка черных дроздов, их пение отражалось от фасадов домов и еще более подчеркивало тишину, в которую был окутай город».

Патрік Зюскінд любить деталь. Через деталь автор не просто характеризує героя, а виражає своє ставлення до нього — іронічно-співчутливе. До прикладу, така деталь, як 17 книг на полиці біля ліжка персонажа, серед яких «тритомний медичний словник кишенькового формату, красиво ілюстровані томики про кроманьйонців, техніці лиття бронзового віку, давніх єгиптян, етрусків і французькій революції, книга про парусні судна, одна книга про прапори, ще одна — про тваринний світ тропіків, два томи Олександра Дюма-старшого, мемуари Сен-Сімона, поварена книга приготування густих супів і «Пам’ятка для охоронників» — свідчить про випадковість дібраних книг, відсутність сталих інтересів і дещо обмежені ментальні процеси Ноеля. Здається, деталізація є надмірною, але через неї автор передає характер, звички, внутрішній «порядок» «маленької людини». Протягом новели Ноель не до місця «цитує» улюблені книги, що видає іронію автора:

Коли Джонатан вперше побачив голуба, закрив двері: «Боком он упал на кровать, натянул на свои бьющиеся в ознобе плечи одеяло и стал ожидать спастических болей, ощущения покалывания в груди и между лопатками (в своем карманном справочнике он как-то читал, что это несомненные симптомы приближающегося инфаркта) или медленного угасания сознания. Но ничего подобного не происходило».

Перед виходом на роботу: «В книге о тропических животных он как-то прочитал, что некоторые животные, прежде всего орангутанги, только тогда бросаются на людей, когда те смотрят им в глаза; если их проигнорировать, то они оставляют в покое. Может это верно и для голубей».

Ноелю не вдається на службі «увійти у стан спокою» — перед очима все мерехтить: «За ночь я стал близоруким. …Он читал, что с возрастом становятся скорее дальнозоркими, а имеющаяся близорукость уходит. Может то, чем он страдает, это вовсе не классическая близорукость, а что-то такое, чему очками уже не поможешь: катаракта, глаукома, отслоение сетчатки, рак глаза, опухоль в мозгу, которая давит на зрительный нерв…».

Дірка на штанах викликає ще цікавіші реакції-відчуття героя: «Джонатан ощутил, как в его кровь вливается адреналин, то щекочущее вещество, о котором он как-то прочитал, что его в момент наивысшей физической опасности и душевной подавленности выделяют надпочечники, чтобы мобилизовать для бегства или битвы не на жизнь, а на смерть последние резервы организма. Он и правда ощутил себя словно раненым».

Під час вечері у дешевому готелі перед запланованим самогубством: «В одной газете он как-то прочитал, что быстрая еда, особенно если человек очень голоден, вредна и может привести к расстройству пищеварения или даже к тошноте и рвоте. Он потому медленно и ел, что полагал, что этот прием пищи у него последний».

Цікаво, як автор через порівняння розкриває сприйняття Ноелем процесу «свого падіння» і підводить до думки про самогубство: спочатку Ноель порівнює себе з бродягою — «маленька грудочка бруду» — «гномик всередині гігантської ляльки-тіла» — після роботи кілька разів обходить цвинтар — кімната в готелі, яка нагадує домовину, і думка про самогубство. Сходи в банку, на яких проходить все життя Джонатана, також відбивають процес «падіння» героя (Ноель то стоїть на верхній сходинці — пік напруження, то переходить на нижню сходинку — глибина «падіння»).

Монолог «Где другие люди?» — психологічно найсильніше місце у новелі. Це не просто крик-відчай із «темної» глибини підсвідомості, це — драма самотньої «маленької людини», драма «престарілої дитини», через роки перенесена у сьогодення, драма, розв’язана «пострілом» у своє минуле, яке назавжди залишається у минулому…

Чи настільки змінився Ноель, знову переживши травматичний досвід дитинства, щоб назавжди відмовитися від своїх правил-поглядів-принципів на кшталт: «…жить можно только тогда, когда ни с кем не сходиться близко»; «искал не удобств, он стремился к надежному убежищу, которое бы принадлежало ему и только ему, которое защитило бы его от неприятных неожиданностей жизни и из которого его уже никто и никогда не смог бы прогнать»? Відповідь, якої нема у тексті новели, дасть можливість знайти шляхи подолання тяжкої хвороби сучасності, яка переростає в епідемію, — соціофобії, на яку хворіє близько 13% «маленьких людей» у всьому світі. Одне з можливих найменувань синдрому «маленької людини» — аутизм, теорію якого вперше розробив швейцарський психіатр Е.Блейлер. Аутизм, за Е.Блейлером, одне із групи подібних захворювань, об’єднаних назвою «шизофренія». Одним із симптомів шизофренії є переважання внутрішнього життя, що супроводжується активним відходом від зовнішнього світу. Аутизм — це замкнутість у собі, послаблення або втрата контакту з навколишнім світом, втрата інтересу до реальності, відсутність прагнення до спілкування, бідність емоційних переживань…

Дивовижно, наскільки живучий цей аутичний архетип «маленької людини» у сучасному суспільстві…

А.П. Чехов у листі до Суворіна так пише про Суворінського сина: «Он вяло и лениво протестует, скоро понижает голос, скоро соглашается, и в общем получается такое впечатление, как будто он совсем не заинтересован в борьбе, то есть участвует в петушином бою как зритель, не имея собственного петуха. А собственного петуха иметь надо, иначе неинтересно жить».

Життя-вчинок якраз і вимагає «мати власного півня у пташиному бою», а не бути глядачем…

Інна Савик

Роздуми на тему новели «Голуб» Патріка Зюскінда. Частина 1 (Спроба наративного аналізу)

Відомо, що він народився 25 березня 1949 р. в родині журналіста і публіциста Вільгельма Еммануеля Зюскінда в баварському містечку Амбах неподалік Штарнбергського озера під Мюнхеном (мати письменника була спортивним інструктором). Батько Патріка Зюскінда писав літературні тексти й працював у різних газетах, був знайомий з родиною Томаса Манна і відомий своєю гостинністю та «чайними вечорами», на яких юний Патрік часто представляв своє мистецтво гри на фортепіано (мав музичну освіту).

Виріс Патрік Зюскінд у містечку Холцхаузен, де спочатку відвідував школу, а потім гімназію. Навчався музики, правда, з думками про музичну кар’єру розстався через брак таланту, що якоюсь мірою стало крахом надій. Здобув освіту як історик, служив у відділі патентів, заробляв на життя, граючи у теніс з багатими партнерами, — зовсім як молодий Набоков у берлінські роки. Приблизно з 70-х років Зюскінд, ставши «вільним письменником», пише в основному «у стіл» (описує свою тодішню діяльність так: «Автор коротких неопублікованих оповідань і трохи довших непоставлених кіносценаріїв»). У 1984 р. з постановкою моноспектаклю «Контрабас» до Патріка Зюскінда приходить успіх. Далі був роман «Парфумер», невелика кількість новел і — світове визнання. Випустивши «Повість про пана Зоммере» (1991), останніми роками не пише.

Дія новели «Голуб» відбувається серпневим ранком у п’ятницю 1984 року. Основна сюжетна лінія — Джонотана Ноеля: новела розповідає про один день із його життя. Сюжет — внутрішній: розвиток і прояв характеру опосередковано — через зміни у психіці персонажа; такий сюжет «однієї дії» сприяє глибокому дослідженню основного конфлікту — конфлікту внутрішнього і зовнішнього життя «маленької людини», структурній цілісності твору зосередження на одному вузлі подій із ретроспективними тенденціями.

Живе собі людина-машина: і все як завжди. Щодня повторюється одне й те саме: традиційно просинається зранку, на автоматі снідає, йде на роботу, обідає, увечері повертається додому — і так з дня у день, з року в рік. Організм запрограмований на такий графік вже багато років і працює як годинник (і цей годинник постійно нагадує про себе протягом оповіді — герой весь час звіряє своє життя за годинником). Знає, що буде завтра, через 8 днів або ж через місяць. Нічого не змінюється і, здається, ось воно, щастя, і нічого не може завадити, порушити цю спокійну течію. Він — господар своєї долі, один, але щасливий — права приватної власності захищені. Усе життя прослужив охоронником у одному з паризьких банків, де «належав, так сказати, до інвентарю». Понад ЗО років прожив під дахом дешевого пансіону — кімнатку збирається остаточно викупити у власність наприкінці року. Живе у своєму внутрішньому замкнутому світі, світі, в який нікого не впускає, — світі без подій, без тривог, без болю й ніжності, без любові й ненависті. Світі-мушлі, світі-каюті, світі-спальному вагоні. Однак, виявляється, що не все так просто: і в цьому точному механізмі є «недолік» — робота механізму не передбачена за дрібних помилок або навіть при появі чогось нового, здатного внести якісь зміни. Цей «маріонеточний людський організм» під назвою Джонатан Ноель переживає потрясіння, що загрожує його внутрішньому світу руйнацією. Подія, що рухає героя, а разом із ним сюжет, подія, яка змушує Джонатана Ноеля покинути свою кімнатку («надійний острів у ненадійному світі»), обставлену з любов’ю, і на жорсткому ліжку дешевого готелю серйозно обдумувати ідею про самогубство, є результатом недбалості одного з постояльців пансіону, і зовні ця подія сміхотворна: забули закрити вікно у коридорі, влетів птах і всівся прямо навпроти двері до кімнати Ноеля. Але все решта — майже трагедія: цей «законослухняний і пунктуальний, солідний, благонадійний» пан раптом чітко усвідомлює, що не в силах впоратися з містичним жахом, який викликає вигляд зеленуватих плям, що залишає на «кривавому кахлі коридору» голуб. У Ноеля складається враження, що «він у свої 53 роки прямує у прірву», і нічого не збереглося від його життєвої програми, що зовні мала зразкову солідність. Логічно пояснити цей казус, який, зрозуміло, сприйматиметься як аномалія всіма із здоровим глуздом, Ноель не може. Однак він міг би щось повідати про приховані мотиви, що схилили його до такого дивного вчинку. Герой труситься від обурення і відрази, коли уявляє свою затишну кімнатку зайнятою, загидженою голубом або цілим пташиним сімейством — і ця фантазія породжує інші, ще більш похмурі: пристановища нема, гроші кудись ухнули, доводиться терпіти й спілкуватися з бродягами. «З тобою все скінчено, Джонотане, ще до кінця року з тобою буде покінчено», — і цих передчуттів Ноелю вже не позбутися… Усі думки зливаються у безглуздий потік почуттів, емоцій, описів, уривків фраз. І за дивними діями та думками героя схована трагедія — вічна трагедія «маленької людини» з футлярним менталітетом.

Світ-мушля-ілюзія розсипається-руйнується: рухнула стіна між зовнішнім і внутрішнім світом — і зовнішній світ увійшов всередину, трансформуючи свідомість героя. Голуб — символ зовнішнього світу, «об’єктив камери, що увібрав у себе весь зовнішній світ», який, по суті, пробуджує героя до життя, від якого він ховався. Герой, який «не здатний був виразитися через справи і слова — він міг лише терпіти», змушений здійснити вчинок — усвідомити себе у світі, відповідаючи на запитання: хто я? чого я хочу? що я можу? І починається цей процес-самоусвідомлення із самокатування-самознищення. Постає болюче питання: де справжнє («жизнь твоя была фальшивой, ты прожил ее бесполезно, потому что поколебать ее может даже какой-то голубь»)? По суті, всі подальші ситуації розгортаються як покарання героєм себе за цей страх перед зовнішнім світом, страх-лещата, винесений із дитинства — страх втрати близької людини, а значить себе. Тому і закритий внутрішній маленький світ Ноеля (у нього нема друзів, рідних, коханої — і нема втрат). У світі Ноеля нема людей — тільки речі, неживі (улюблена кімната, що уподібнюється до коханої, 17 книжок на полиці — від «Пам’ятки охоронця» до медичного довідника і історичних нарисів…), що не приносять болю, тривог… Жах залишається зовні — разом із людьми. Раптова переміна всього порядку життя героя, причому під впливом причин, що не піддаються скільки-небудь раціональному поясненню, є художнім ходом автора: події й обстановка, в якій вони протікають, абсолютно ординарні, однак житейськи неймовірними стають зчеплення цих подій, і тим більше їхні наслідки. У сюжеті зіштовхуються буденне існування «маленької людини» і фантасмагорія світу, де відбувається драма його тривіального, жалюгідного, але все одно єдиного життя.

Багате на події минуле Джонатана Ноеля (втрата батьків під час війни, втеча з рідного міста, нелегальне життя на фермі, служба в армії, участь у індокитайській кампанії, повернення і невдале одруження) постають у вигляді хроніки його «сірого минулого», лаконічно і неупереджено викладеної оповідачем у експозиції. У хроніці події минулого набувають статусу фактів, сфера яких — не реальність, а знання про неї. Ці факти викладаються всезнаючим оповідачем (тому надійні) та розглядаються у рамках художнього світу як істинні. Вони покликані пояснити страх героя перед будь-якими подіями, що можуть змінити його життя, і мотивувати його прагнення перетворити свою маленьку мансарду на неприступну фортецю.

Центральною подією новели стає раптова поява в мансарді Джонатана Ноеля птаха, котрий сприймається героєм як вторгнення зовнішнього світу у його замкнуте та стабільне життя. Ця подія-зміна значуща для героя: це — поворотний пункт на життєвому шляху, своєрідна зарубка, що позначає глибину його падіння.

У даному разі подія, настання якої аж ніяк не очікує персонаж, анонсується в експозиції новели, обрамляючи хроніку «сірого минулого» героя:

1-ше речення експозиції’. «Когда произошла эта история с голубем, перевернувшая вверх дном его однообразную жизнь, Джонатану Нозлю было уже за пятьдесят».

Останнє речення експозиції: «Именно таким было положение дел в пятницу утром августа 1984 года, когда произошла вся эта история с голубем».

Таке «передбачення» основної події-зав’язки надає напруженості, оскільки оповідач не повідомляє ані про деталі, ані про наслідки заявленої події. Крім того, «часові рамки» відповідають обраній автором оповідальній стратегії, що передбачає внутрішнє й зовнішнє всезнання оповідача.

У експозиції майже цілком панує оповідач, що припускає лише епізодичне підключення точки зору персонажа, при викладі ж центральної події оповідач говорить лише про те, що бачить персонаж:

«Он уже почти что переступил через порог, он уже поднял ступню, левую, его нога уже вознамерилась сделать шаг — когда он увидел его. Тот сидел перед его дверью, не далее чем в двадцати сантиметрах от порога, в слабом отблеске утреннего света, проникающего через окно. Своими красними когтистыми лапками он расположился на нелепо кровавом кафеле коридора, с бледно-серым гладким оперением: голубь».

Наявність у новелі дієслів зорового сприйняття переключає його на сенсорне сприйняття події. Опис птаха насичений деталями, вираженими якісними прикметниками при іменниках, що називають частини тіла голуба, і іменниками зі значенням якості. Ключове місце в описі відводиться лівому оку. Гнітюче сюрреалістичне враження, яке це невидяче око справляє на персонажа, досягається концентрованим використанням епітетів:

«Он наклонил головку в сторону и уставился на Джонатана своим левым глазом. В глаз этот, маленькую, округлую шайбочку коричневого цвета с черной точкой посередине, было страшно смотреть. Он выглядел словно пришитая на оперенье головки пуговица, без ресниц, без бровей, абсолютно голая, вывернутая наружу безо всякого стыда и до жуткого откровенно; одновременно в этом глазу светилось какое-то скрытое лукавство; и в то же время казалось, что он ни откровенен, ни лукав, а просто-напросто — неживой, словно объектив камеры, вбирающий в себя весь внешний свет и не выпускающий обратно изнутри ни единого луча. В этом глазу не было ни блеска, ни отблеска, ни даже намека на то, что он живой. Это был глаз без взгляда».

Очевидно, точка зору оповідача реалізується тут лише у фразеологічному плані (він оповідає про подію), але сприйняття й враження (оцінка) належать герою (він переживає подію). Цікаво, що завдяки вибудованим таким чином перспективам саме опис набуває статусу події і для читача.

Подальша втеча Ноеля зі своєї мансарди, переселення в дешевий готель і серія помилок, невдач, зривів підводять його до рішення покінчити життя самогубством. Однак наступного ранку герой змінює свій намір і повертається додому: він більше нічого не боїться. Причина тому — нічна гроза — досить тривіальне явище природи, яке, проте, у межах цього художнього твору носить чіткий характер події, оскільки породжує новий стан персонажа. І знову подійний характер набуває опису, у даному разі — опису грози і міста в очікуванні грози в тексті оповідача. У цьому описі домінують дієслова дії. У результаті виникає сюрреалістичний образ живого «свинцевого покривала», «расплоставшегося над городом и, в конце концов, разразившегося одним мощным взрывом».

«Джонатан подскочил на кровати. Он услышал щелчок не сознанием, не говоря уже о том, чтобы понять, что это раскат грома, хуже: в секунду пробуждения этот щелчок проник во все его члены ничем не прикрытым ужасом, причину которого он не знал, смертельным ужасом».

У наведеному фрагменті оповідач здійснює інтроспекцію у свідомості, точніше, у підсвідомість свого героя, не переключаючись при цьому на його точку зору: оповідач каже про переживання персонажа більше, аніж той може знати про них сам. Поступово до оповіді підключається свідомість героя, який намагається зрозуміти, де він знаходиться:

«Это ведь не его комната! Ни за что в жизни это не может быть твоей комнатой! В твоей комнате окно расположено над тем концом кровати, где твои ноги, и не так высоко под потолком. Да это… это также и не комната в доме дяди, это — детская комната в доме родителей в Шарантоне — нет, это не детская комната, это подвал, да, подвал, ты в подвале родительского дома, ты ребенок, тебе всего лишь приснилось, что будто бы ты вырос, мерзкий старый охранник в Париже, но ты — ребенок и сидишь в подвале родительского дома, а на улице война, и ты попался, тебя засыпало, о тебе забыли. Почему они не идут? Почему они меня не спасают? Почему такая мертвая тишина? Где другие люди? О Боже, где же другие люди? Без других людей я ведь не смогу жить!»

Непряма авторська оповідь поступово переходить у прямий внутрішній монолог персонажа, про що свідчать 2-а і 3-я особа і теперішній час дієслів. Герой знову переживає події свого зовсім не «сірого минулого», яке він так старанно намагався викреслити з пам’яті. Композиційне цей фрагмент відносить читача до початку новели. Однак якщо там володарював «заочний» виклад оповідача, то тут включається подійний реєстр: події минулого переживаються персонажем як миттєві.

У цьому переживанні закладена основна подія, яку переживає персонаж і після якої йдеться про повернення Джонатана Ноеля у свою мансарду і, можливо, до нового життя. Правда, відповідь на запитання, чи так насправді, і якщо так, яким буде це життя, автор залишає за рамками історії, надаючи читачеві зробити власний висновок із прочитаного.

Тема новели — актуальна у всі часи тема «маленької людини», заперечення сучасного письменникові механістичного життєвого порядку, стереотипних життєвих програм, стандартів, за якими будується поведінка людини. Сюжетно автор підводить до висновку про хибність таких уявлень — дійсне життя торжествує, і досить жорстоко, над «футляром», у який його намагається загнати Ноель. Автор доводить тупиковість формули «футлярного» існування, шаблонів, оболонок, виводячи Ноеля за межі шкаралупи і випробовуючи його дією. В основному конфлікті — життя у всіх його проявах проти «футлярного» існування — перемагає ідея життя-вчинку, яке передбачає чітке усвідомлення: хто я? чого я хочу? що я можу?:

Інна Савик

ТАМ ДІЙСТВОМ ПРАВИВ ВОЛАНД

Робочий посвітив ліхтариком й зазирнув у невеличкий отвір в стіні.

— Тут щось є…

— Що? – гукнув до нього згори бригадир ремонтників, які працювали у приміщенні колишньої кафедральної церкви Святого Духу в Чернівцях. За кілька тижнів до славнозвісного листопадового свята революції тут мала відкритися виставка товарів народного споживання та картинна галерея. Поспішали. Роботами безпосередньо керував 2-й секретар обкому Іван Слінченко, неодмінний член усіх можливих комісій. (За вірусоподібну активність математики, певно, прозвали б його „многочленом”).У своїх рішеннях був до запаморочення обережним.

— Зателефонуй й повідом кого треба… – наказав бригадир робочому.

Подивився на годинник. Недоречно. Шістнадцять тридцять дев’ять. Кінець робочого дня. Невже хтось приїде? Треба відпустити хлопців, вони й так забагато бачили.

Сутеніло.

Повернувся до бригади: „Хлопці, додому. Миколо, зустрічай керівництво…”

Повагавшись з хвилину, дістав ліхтарик і став повільно, майже навпомацки просуватися дугоподібним широким коридором, заваленим будівельним сміттям, до загадкового отвору в стіні цокольного приміщення храму (подумав: це східна частина колишнього вівтаря). Посередині, мов пекельне провалля, глибочіла нещодавно вирита для теплотраси траншея. Він прислухався… Тихо… Згадав сон — знову снився собор у його колишній красі, святі лики… Але партія сказала: „Треба!..” Зашпортався, ледь не впав. Траншея закінчилася сходами, що вперлися у темну глуху стіну. На ній була плита з написом німецькою, українською та румунською мовами. Посвітив – рожевий граніт ожив: „Весни… року 1873 похований на цім місці …квітня у 23 день Митрополит Буковини і Далмації Євген Гакман”. Промінчик ліхтаря сковзнув вниз убік й освітив пробитий у стіні отвір. Присів – зазирнув усередину. Просторе приміщення усипальниці Митрополита нагадувало погріб. Війнуло холодом та сирістю. Кам’яні сходи зникали у чорній глибині. Світло ліхтаря ледь досягло чогось темного.

— Напевно, труна, — подумав бригадир. — Краще було б не чіпати…

Раптом почув за спиною кроки. То був Микола.

— Там прийшли…

— Хто? – бригадир задумливо подивився на робочого.

— Та їх багато.

— Так, іду… – підвівся на ноги, обтрусивши пил.

„Їх” справді було багато: розмальована жінка із санепідемстанції, майор міліції, представники міськради в дорогих костюмах… І, звичайно, Слінченко.

Бригадир замореною ходою підійшов до товариства:

— Знайдено поховання Митрополита Гакмана, який помер 1873 року. У стіні проробили невеликий отвір, через який можна побачити труну. Я відпустив хлопців… Не гоже їм це бачити…

— Пішли подивимося! – запропонував 2-й секретар обкому.

— Замаститеся.

— Тоді витягайте труну нагору!

— Неможливо: труна не пролізе у отвір стіни. Та й нема кому.

Над собором нависла гнітюча пауза.

— Я викликаю Ведерникова. Він все зробить. А ви можете бути вільні, — різко сказав Слінченко.

Розмова по телефону з Ведерниковим була недовгою.

— Зараз будуть, — задоволено промовив 2-й секретар, повернувшись до товариства.

За півгодини під’їхав автофургон директора цвинтаря Ведерникова (містом ширилися чутки, що він колись служив в органах). До собору безшумно, мов привид, сковзнув світловолосий, надто блідий чоловічок у недорогому костюмі лазурового кольору, з широкою краваткою, подібною до шкурки, що скинула ящірка. Разом із ним приїхали четверо хлопців-гробарів.

Ведерникова ввели у курс справи.

— Тогда начньом, — коротко сказав директор цвинтаря і наказав двом гробарям розширити отвір у стіні.

Озброївшись молотками, хлопці розбили стіну і проникли всередину облицьованої камінням усипальниці. З допомогою ломів намагалися підняти кришку домовини. На диво, це не вдавалося. Лише випадково хтось повернув чавунний хрест, що стояв над плитою, — і її було відсунуто. Тоді побачили ще одну кришку з оцинкованої бляхи з віконечком над головою небіжчика. Верхню передали нагору. Шановне товариство у дорогих костюмах уважно її роздивлялося біля дверей, ближче до світла: з чорного металу, по кутках — бронзові ангели, посередині — хрест з тонкої латуні, обвитий паперовим вінком. Саму домовину хлопці Ведерникова вчотирьох ледь зсунули з місця. Нарешті, доклавши чималих зусиль, підняли нагору й її: вона тріснула з двох боків, віконечко розбилося. Зняли другу кришку домовини й побачили нетлінні мощі Євгена Гакмана: вразив чорний колір обличчя й майже не пошкоджені часом біло-золотисті митрополичі одежі. Всі мовчки дивилися на Митрополита… Раптом нафарбована дама із санепідемстанції торкнулася пальцем обличчя покійного:

— Нічєво такова, просто мумія. Закапать – і всьо.

„Закапать”, — промайнуло в думках присутніх.

Ведерников вже не чекав наказу: він знав, що робити у таких випадках. Його хлопці повантажили труну з останками Митрополита в автофургон.

— Захороніть возлє забора, штоб і насипі нікакой нє било, — віддав останні розпорядження гробарям.

Фургон від’їхав.

Поважне товариство повільно розходилося, обговорюючи незвичайну знахідку.

Бригадир, про якого давно забули, замореною ходою вийшов надвір. Погода була хмарна: холодний вітер, вже погибельний для жовтого листя, зривав його з гілок і кружляв над містом, роняючи на мокрі тротуари. Минав 1976 рік…

Уламки меморіальної плити Митрополита згодом вивезли із собору разом з будівельним сміттям…

PS. Досі ніхто не знає, де „закапалі” труну з останками Митрополита Євгена Гакмана. З різних причин вже померли учасники цього сатанинського дійства, унісши з собою в могили страшну таємницю.

Інна САВИК

ВЫБОР (расказ)

 

Картины, иконы, ковры, антикварная мебель и множество разных мелочей чудом разместились в маленькой комнатушке. Но, несмотря на тесноту, было удивительно комфортно и уютно в этой лавке древностей. Даже жаль стало, что я никогда не заходила сюда, более того, не знала про ее существование. Мое внимание привлекли драгоценные камни, лежавшие в корзинке, как пасхальные яйца, прямо на прилавке. Я взяла один – желтый, с коричневыми разводами. Кошачий глаз? Тигровый? Однозначно какой-то глаз…К сожалению, мои знания о камнях на этом исчерпывались. Ощутив в ладони тепло солнечного камня, я подумала, что не плохо бы он смотрелся кулоном. В этот момент подошел немолодой продавец:

— Не сомневайтесь, это прекрасный камень, он принесет вам удачу, наполнит ваше тело солнечной энергией. Как единственному и, возможно, последнему покупателю вам сделаю скидку.

И только тогда заметила, что, кроме меня и галантного хозяина, в магазинчике никого не было.

— А почему последнему покупателю?

— С завтрашнего дня магазин прекращает свое существование. Через пять минут закроется навсегда…

— Почему?

— Долгая история, да и времени посвящать вас в нее нет. Что вам понравилось?

— Кроме этого камня, ничего не выбрала.

— Ну, что ж, выбор сделан…

— Только одна просьба – просверлите мне дырочку в камне, чтобы я могла его носить как кулон.

— Нет проблем.

Из-под прилавка мужчина достал ручную мини-дрель и ловко просверлил в оранжевом камне дырочку, продел через нее темную тесемку и протянул мне:

— Это подарок. На удачу.

— Спасибо.

Я вышла в дождь, зонтик не хотелось раскрывать, оранжевый кулончик излучал тепло.

За мной вышел антиквар и, навсегда закрыв свою лавку древностей, медленно пошел по мокрому проспекту в сторону метро.

Выбор сделан.

 

Инна Савик

 

ТЕСТ НА СОВМЕСТИМОСТЬ (рассказ)

 

Прошла в коридор: поправила шерстяную дорожку. Последний штрих – чашка на кухонном столе, которую она переставила в навесную тумбочку. Раздался пронзительный звонок. Инга стремительно подошла к двери и повернула защелку. На пороге стоял Сергей, хозяин квартиры.

 

Возможно, многие женщины сочли бы его интересным мужчиной. Лет 47. Черные с проседью волосы, светлые глаза, волевой подбородок и при этом чувственный рот выдавали натуру романтика или… Интересно, способен ли он любить? – подумала Инга, пропуская Сергея в коридор. – Если бы было больше времени, подумала бы и над этим, а теперь…

 

— Вы прекрасно справились с ролью квартирантки, — произнес Сергей, внимательно рассматривая кухню. – Тут даже посветлело. Знаете, мне кажется, что мы с вами очень похожи.

— Чем же?

— В духовном плане.

— Это утопия.

— Проверим?

— Попробуйте.

Сергей достал из тумбочки чайную чашку и поставил ее на стол:

— Если бы не было навесной тумбочки, куда бы вы определили чашку?

Инга осмотрелась – ее все это забавляло, но надо было спешить: вечером – поезд, а оставались еще нерешенные дела. Чашка чудесно вписывалась рядом с заварочным чайником и пачкой чая на голубом керамическом подносе.

— Вот сюда, — показала Инга рукой на поднос.

— Именно, — чему-то обрадовался Сергей, — я бы ее тоже поставил туда. Видите, насколько мы с вами похожи?

— Не факт. Извините, я очень спешу. Вот ключи от квартиры, надеюсь, я не очень обидела вас перестановкой мебели – думаю, так уютнее. За квартиру я вам заплатила. Спасибо за все. До свидания.

Она взяла сумку и хотела уйти.

— Не уходите, — умоляюще попросил Сергей. – Я вас так давно жду. Выслушайте меня.

 

Инга поставила сумку, присела на табурет и внимательно посмотрела на мужчину.

Что нужно ему? Выговориться? Ладно, послушаю, 10 минут ничего не изменят.

 

— Так вышло, — начал Сергей, — что я уже был женат, неудачно – она меня не понимала или не хотела понять. То, что нравилось мне, не нравилось ей, и наоборот. Мы разбежались, не прожив вместе и года. Я искал: жил в гражданском браке… Наконец понял, что нужно действовать по-другому. Эта квартира моих покойных родителей. После их смерти думал продать, однако пригодилась для осуществления моей задумки. Дал объявление в газету: сдается однокомнатная квартира. Начали звонить, среди всех кандидатур отбирал исключительно женщин и исключительно молодых. Сдавал квартиру неприбранной, с беспорядочно расставленной мебелью. Ждал женщину, которая расставила бы мебель, как я расставил бы, которая поставила бы чашку туда же, куда и я. Мне казалось, что я буду ею понятым, именно она будет чувствовать, воспринимать действительность как я. Самое большее, на что были способны квартирантки, это на уборку. Вы первая расставили мебель, в моем представлении, идеально, изменили пространство так же, как изменил бы его я, вы дали мне надежду, – Сергей сделал паузу, словно перед финальным рывком. — Станьте моей женщиной, моей женой. Мне все равно, замужем вы или нет, есть у вас кто-то или нет. Оставьте его. Лет на 10 вы меня моложе, но поверьте, у нас будут замечательные дети — я здоров во всех отношениях. Я обеспечу их жизнь и вашу. Мы будем счастливы. Останьтесь со мной.

 

Инга была поражена. С одной стороны, ее протестировали на предмет пригодности или непригодности к совместной жизни с этим странным мужчиной – даже обидно. А с другой стороны, она единственная прошла тест на совместимость. И ей было уже 35, а личная жизнь так и не сложилась. Муж, на 10 лет старший ее, вроде, и неплохой, жил своей жизнью в другом городе. Наезжал по праздникам, чаще всего забывал при встрече подарить букетик хоть каких-то цветов. Было до слез обидно. В своих кругах он считался умным, талантливым и непризнанным. Однако реальность для нее была совсем другой. Давно хотелось что-то в жизни изменить, родить ребенка, хотелось, чтобы о ней заботился мужчина. Неужели?..

 

Сергей продолжал говорить.

— Простите, мне пора, — поднялась Инга.

— Вы уйдете?..

— Мне действительно пора.

— Когда мы увидимся? – с надеждою спросил Сергей.

— Номер моего мобильного вы знаете.

 

Инга стремительно сбежала по ступенькам в ноябрьский теплый день. У подъезда ожидало такси.

— До встречи! Вы обязательно будете со мной, и у нас будут замечательные дети.

 

Инга посмотрела на балкон третьего этажа, помахала Сергею рукой и поспешно села в такси. Да, ей хотелось иметь замечательных детей и понимающего мужа.

 

Инна Савик

 

 

ХОЧЕШЬ БЫТЬ СЧАСТЛИВЫМ — БУДЬ ИМ

Возлюби ближнего, как самого себя

 

Жизнь — это замечательное путешествие, в котором мы снова и снова открываем свой внутренний мир. К большому сожалению, «путешествующие» часто остаются недовольными собою и путешествием.

Почему? Причина проста: нам не удается полюбить себя такими, какие мы есть; принять все стороны своей натуры (в том числе маленькие странности, застенчивость, не совсем симпатичные черты характера) полностью, без оговорок… Мы привыкли ставить условия для нашей любви: «Вот если получу хорошую работу, куплю большой дом, буду отдыхать каждый год на Багамах, тогда я — умничка-разумничка. А пока… я — «жалкая ничтожная личность». (Вспомните мультипликационного персонажа — попугая Кешу, который упивался своими неудачами с удавкой на шее. Кого вы узнали в нем?). А ведь в Библии сказано: «Возлюби ближнего, как самого себя». Как же «возлюбить ближнего», если себя-то не любим?.. Заметим, что любовь — это то, что вы можете выбрать. Выбрать так же, как выбираете злость, ненависть, обиду… Это та сила, которая исцеляет тело и душу, делает жизнь счастливой. А «дорога» к истинной любви — только через прощение (прежде всего себя).

Предстоит сложная работа со своим внутренним «я», прежде чем вы научитесь прощать и любить себя. Но она всегда приносит свои плоды: простив, полюбишь и обретешь внутреннюю свободу и уверенность… Легко сказать, но трудно сделать? Однако сомневаться в успехе не стоит. Главное вспомнить тот момент, когда вы были вне себя от злости, гнева, обиды. Вспомнили? А теперь «проживите» заново неприятную ситуацию, но уже через идею прощения: благословите и отпустите от себя негативные чувства (гнева, обиды, вины…). Сбросив со своих плеч непосильную ношу, вы откроете сердце любви, внутреннему покою (уравновешенности). И жизнь ваша «откорректируется» в соответствии с единым законом Вселенной («Внешнее = Внутреннее»).

Итак, если вы сознательно отказались быть жертвами прошлого и начинаете заново строить свою жизнь, внутреннее «я» встанет на вашу сторону. Если же вы продолжаете жить прошлым и бесконечно возвращаться к неудачно сложившимся для вас ситуациям и невыгодным условиям, то, разумеется, вы не сможете двинуться с места. Ибо духовное начало — едино. И все в этом мире зависит от вас, от ваших мыслей, которые буквально творят будущее. Вы сами вызываете ту или иную ситуацию в жизни, а потом перекладываете ответственность за неудачи на другого человека. Вы сами — источник ваших переживаний. И только установив гармонию и баланс у себя в сознании, и живя по пяти основным принципам (не волноваться; не злиться; достойно зарабатывать на жизнь; почитать родителей, старших и учителей; с благодарностью относиться ко всем и всему), ту же гармонию вы найдете и в жизни.

 

По вере вашей да будет вам

 

Каждый может иметь все, что пожелает, стать тем, кем захочет, если научится «правильно» (позитивно) мыслить. А чтобы получить нечто определенное (материальное или нематериальное — все равно), необходимо четко описать желаемое. Обязательно установить срок исполнения желания и составить план действий. Затем хорошо подумайте, чем готовы пожертвовать, и зафиксируйте все на бумаге: желание, сроки, «жертвоприношение», план действий. Поверьте в успех, впустите его в свою жизнь. И тогда «по вере вашей да будет вам». Еще один совет: избегайте нытиков, так как они отравляют «все вокруг» негативом, отодвигают ваш успех. Правда, если подобные люди вдруг пожелают изменить свои представления об окружающем мире, помогите им.

 

Если же око твое будет худо, то все тело твое будет темно

 

Мысль — это проекция энергии и сознания, она обладает огромной силой. Все, на что бы мы ни направляли наши мысли, стремится к увеличению — во благо либо во зло. Правильно направленная мысль обладает животворными свойствами; она может стать положительно сфокусированным лучом, который исцеляет тело и разум. В то же время негативная мысль может усугубить любой физический и психологический симптом.

Если в вашем разуме присутствует дисбаланс, природа направляет к нему ваше внимание, посылая сигналы дискомфорта или боли. В этот момент вам предлагается сделать выбор — принять «урок», проанализировав собственные мысли, найти психологическую причину боли и выздороветь. Или проигнорировать, усугубив тем самым болезнь.

Вообще, причиной всех заболеваний является стресс. Сложность заключается в том, что стресс — внутреннее состояние организма (сокрытое от всех и вся). Это реакция на постоянно происходящие в жизни изменения, порожденные страхом. Это дисгармония вашего сознания и бытия. Это оправдание, с помощью которого вы избегаете ответственности за ваши чувства. Страхи сковывают внутреннюю свободу человека. Зависть, обида, чувство вины и др. влекут болезни и страдания. Загляните в себя, найдите причины ваших страхов. Когда вы их осознаете, стресс, а вместе с ним и боль, канут в небытие.

Итак, жизнь человека подчиняется единому закону Вселенной: «Внешнее = Внутреннее». Иначе говоря, «если же око твое будет худо, то все тело твое будет темно» (негативные мысли = болезни тела). Выбор остается за вами…

 

Нет ничего сокровенного, что не открылось бы, и тайного, что не было бы узнано

 

Существует множество методик, помогающих человеку раскрыть свой творческий потенциал, избавиться от страхов, победить недуги души и тела. Например, интегральный психоанализ, рэйки, барочная музыка и т.д.

Интересна история рэйки («рэй» в переводе с японского означает «чистая», «светлая», «разумная»; «ки» — «энергия»).

В древнебуддийской столице Японии Киото жил христианский монах Микао Усуи. Как-то на одной из проповедей ему задали вопрос, верует ли он в то, что написано в Библии. «Да, я – верующий человек и верю написанному в Библии и Евангелие», — последовал ответ. «Если так, Учитель, тогда повторите чудеса Христа», — попросили его ученики…- Ведь сказано в Евангелие: «Уверовавший в меня, будет делать то, что делаю я»…

Известны предания об императорах, храмовых служителям, фараонах, наделенных даром исцелять людей (подобно Христу), Но у Микао такого дара не было… И отправился тогда монах на поиски людей, обладающих «энергией целительства», чтобы «поучиться у них» (нужно отметить, что в отличие от европейских традиций, в Японии человек, не знающий ответа на вопрос, не имеет права быть Учителем). Странствовал Микао более 10 лет: изучал языки, знакомился с древней литературой, искал Учителя. В одном из храмов он обнаружил в буддийских сутрах описание «метода исцеления энергией рук». Знания получил, но воспользоваться ими не смог. Ибо знания только тогда приобретают силу, когда приходят через посвящение, через «внутреннюю передачу» информации от Учителя к ученику. А Учителя Микао так и не нашел. Единственное, что вселяло надежду, — это Святая гора. …Он поставил себе цель: на 21-й день обрести «внутреннее знание».

…21 день медитировал монах на Святой горе. Мысли уносились в пространство… Будут ли они услышаны?

Одно за другим произносил он свои заклинания и ждал.

Ждал…

…И пока солнечное утро тихо плескалось у его ног, размывая границы времени и пространства, он прислушивался — к отклику Неведомого.

…Печальное эхо витало над горами.

…Отброшен последний, 21-й камешек. 21 день — 21 камешек. Где же откровение?..

…безмолвна тишина…

Спокойно стоял он на краю пропасти, всматриваясь в ее темнеющую глубину, словно в надежде, что ответ придет именно оттуда.

Он ждал… Ждал терпеливо, без раздражения и обиды. Он готов был ждать целую вечность, иначе для чего жить?

В небе появилась светящаяся точка. Она быстро приблизилась и растворилась в раскаленном сознании монаха.

…И в тот момент личность его «умерла». И родилось Знание, воплощенное в нем… Откровение, к которому он так долго шел.

Микао Усуи приобрел «внутреннее знание» и стал исцелять людей по методике рэйки (наложением рук). Этим и прославился.

 

Лучше напрягать мышцы, чем нервы

 

Настойчивость и безграничная вера в свои силы способствуют успеху. Георгий Гурджиев говорил о трех «центрах» человека: интеллектуальном, эмоциональном и «двигательном» (или физиологическом), и утверждал, что каждый из них имеет свой тип энергии. Когда человек работает с максимальной отдачей, каждый центр «действует» в гармонии с остальными. Когда человек неуравновешен, центры работают оторвано друг от друга и поэтому быстро устают. Но не только цивилизация делает большинство людей неуравновешенными и негармоничными. Они имеют привычку «растравлять» в себе негативные эмоции, и это наносит им большой вред, как огонь — зданию. Одной из наиболее интересных Гурджиевых черт была его очевидная свобода от негативных эмоций. Фритц Петерс, автор «Детства с Гурджиевым», описывает любопытный случай.

В Институте гармоничного развития человека Гурджиева в Фонтенбло появился новичок — некий Рахмилевич, русский эмигрант, отличавшийся чрезвычайной раздражительностью и самодовольством. Ему, как человеку новому и неопытному, поручили засеять газоны (заметьте, не ямы копать — все же русский эмигрант!). Рахмилевич, от души «намахавшись» мотыгой, изрядно подустал и «присел на пенек съесть пирожок». Но не тут-то было!.. Учитель (Гурджиев) послал за отдыхающим 12-летнего мальчишку Фритца. Пришлось вернуться «на круги своя». Вечером Гурджиев смешил публику рассказом о Рахмилевиче, сидящем на дереве и жалеющем себя. Не выдержали нервы русского эмигранта. Задетый за живое, он демонстративно покинул комнату, не забыв при этом хлопнуть дверью; сел в поезд и укатил в Париж. Гурджиев разыскал Рахмилевича и убедил вернуться в «родные пенаты». Свои действия он объяснил тем, что русский эмигрант имеет одно ценное качество — пробуждать раздражение в каждом. И это предохраняет людей от рутинного существования.

 

И в заключении…

 

Эйнштейн открыл, что каждый атом Вселенной содержит огромное количество энергии. А современные физики доказывают: все существующее во Вселенной появляется на свет в результате вибраций, происходящих в едином поле энергии и интеллекта, которое является основообразующей силой природы. Иными словами, в основе всего сущего лежит единый источник энергии. Мы, «человеки», представляем собой локальные места концентрации энергии и интеллекта поля Вселенной. По нашим телам растекается тот же интеллект и та же энергия, что управляют и всем мирозданием. Мы, и все вокруг нас, подчиняемся законам Вселенной (основной из них вы уже знаете: «Внешнее = Внутреннее»). Если человек соблюдает эти законы, то он преуспевает и достигает желаемого результата. В противном случае его окружают неприятности, которые неизбежно приводят к стрессам и болезням. Все зависит от человека…

Как оптимистически заметил Козьма Прутков: хочешь быть счастливым – будь им!

 

Инна САВИК